Центри для дітей та сімей насторожі психологічного здоров’я українських родин

Про проект «Центри для дітей та сімей» ми поспілкувались з Наталією Сиротич, практикуючим психологом, кандидатом педагогічних наук, керівником Центру роботи з дітьми та молоддю Карітасу Київ.

– Розкажіть про проект Карітасу «Центри для дітей та сімей»: які його цілі, які результати?

Проект «Центри для дітей та сімей» стартував минулого року, він створювався з метою надання необхідної соціальної, психологічної та педагогічної підтримки дітям з вразливих категорій населення та їх сімей. Центри приймають усіх дітей, незалежно від статі, раси, національності, політичних поглядів і релігії.

Заклади знаходяться по всій Україні, саме наш працює в Києві за адресою вул. Микитенка 7б.

Наразі у нас займаються 75 дітей зі всіх районів Києва, також ми маємо великий «резервний список» бажаючих. Групи є різні в залежності від мети та інтересів дитини. Зараз ми працюємо лише з дітьми шкільного віку.

Найбільшим досягненням вважаю те, що ми навчилися розробляти та створювати таку програму, яка допомагає дітям в подальшому самостійному житті за межами Центру.

– Які діти займаються в Центрі?

Діти «складні», які пережили травму та продовжують перебувати в складних життєвих обставинах. Ці малюки дуже відчувають тепло, доброту. Ми хочемо донести їм, що їх люблять й завжди приймуть такими, які вони є. Але в водночас ми доносимо до них свою думку, перед цим вислуховуючи їхню.

Ми завжди ставили собі на меті глобальні позитивні зміни в світосприйнятті дитини, не залежно від її місця знаходження.

– Як Ви проводите відбір дітей до Центру? Як потрапити до «резервного списку»?

В нас є певні критерії відбору, коли до нас приходить клієнт, ми завжди робимо оцінку його потреб. Результат оцінки має бути таким, щоб ми дійсно розуміли, що ця дитина потребує перебування у Центрі.

Взагалі, це питання дуже складне: важко обрати, кому необхідніше ходити до нашого Центру, – дитині, у якої помер батько, чи тій, у якої батько в зоні АТО, і вона думає про нього щохвилини.

Є дуже багато потребуючих і бажаючих, тому у нас існують обмеження, хоча інколи ми робимо винятки, наприклад, вже замість 70 дітей ми набрали 75.

Так званий «резервний список» – це ті діти, яких ми обов’язково записуємо, і хоча б 2 рази в місяць робимо для них якісь заходи. Коли звільняються місця, вони також починають відвідувати наш Центр.

Розкажіть, як в подальшому складаються ваші стосунки з клієнтами, з якими вже завершилась робота в Центрі? Чи потребують вони додаткової допомоги та підтримки?

Як правило, дитина та її сім’я отримує допомогу впродовж 6-12 місяців. Цей період підтримки, зазвичай, є достатнім для подолання кризової ситуації та вирішення певних завдань з клієнтами, проте точний термін залежить від індивідуальних потреб і визначається разом з батьками.

Час від часу ми робимо зустрічі наших випускників, щоб дізнатися, як в них справи, отримати від них необхідний фідбек і зробити висновки про нашу роботу. Також в минулому році ми залучали наших випускників до літніх таборів, що ми організовуємо з дітьми, які відвідують Центр.

– Послуги Центру користуються попитом у населення. Розкажіть про найскладніші випадки, з якими Вам доводилося працювати.

Колись у нас займався дуже агресивний хлопчик, його родина також була вимушеними переселенцями. Йшов перший рік війни, народ почав залишати домівки на Сході країни й переїжджати. Через те, що хлопчик дуже гостро переживав біль втрати дому, він нападав на дітей, постійно ходив з палками і був дійсно небезпечним для оточуючих. Я розуміла, що йому дуже необхідна наша допомога, і ми не маємо відмовитися від нього.

В Центрі у нас демократичний стиль спілкування й поводження, але з чіткими правилами, які він ігнорував й не слухав працівників. При цьому, дуже хотів відвідувати наші заняття. Тоді ми зробили виняток і прикріпили до нього одного з працівників, який негласно був завжди поруч і контролював дії хлопчика. Паралельно, я проводила з малюком індивідуальні консультації. Пройшов певний час, але в його поведінці практично нічого не змінювалося.

Одного разу, після того, як знову напав на іншу дитину, він подивився на мене і сказав: «Завтра я не прийду в Центр, бо можу комусь нашкодити. Я не можу нічого з собою зробити». І показав свої руки. В той момент у мене виникла ідея, і я йому сказала: «Давай, ми будемо домовлятися з твоїми руками». Ми почали працювати з окремими частинами його тіла: руками, ногами. І це подіяло!

«Я не вірю в негайні зміни. Хоча діти дуже ресурсні і вони швидко змінюються».

– В Швеції є випадки загадкового захворювання, яке називають «синдром відстороненості». Чи стикалися Ви з так званим «синдромом апатії» у дітей вимушених переселенців в Україні? Розкажіть про свій досвід.

Думаю, дослідження на цю тему у нас не проводилися. Можу сказати, що в дітей-переселенців, і в тих, що пережили травму, є один спільний момент – відчуття втрати опори під ногами. Переживаючи горе, дитина начебто втрачає відчуття опори під собою, вона ніби знаходиться в підвішеному стані.

В таких випадках, граючись з дітьми, ми запитуємо, наприклад, «Аня, ти де?». І вона відповідає: «Я в Карітасі, сиджу за столом». Таким чином ми повертаємо дитину в реальний час і момент. Діти, які переживають травму дуже часто зависають в двох світах – або в минулому: «як було тоді добре, я там жив, там було все так гарно. Ой, тоді почалась війна, тоді було так страшно…»; або в майбутньому: «якби було все так, якби ми повернулися, якби мій тато не помер, якби можна було все змінити…». Їм важливо повернутися в реальність, побачити, що зараз вони живі та існує ще багато приводів для радості.

Бунт також буває і пасивним, апатія – це також прояви бунту і болю. Внутрішні відчуття дитини часто ніхто не розуміє, це дуже важко для маленької людини, яка не знає, як з цим боротися. В таких випадках дитина включає «режим економії енергії» – просто «закривається». Таке ми часто спостерігаємо в дітей-переселенців, які замикаються в собі, нічого не хочуть, або не знають, що вони хочуть.

Ми робимо багато вправ під музику на відчуття заземлення, тобто, ми стаємо в коло та уявляємо, що ми дерева, наші ноги – це міцне коріння. Діти-переселенці, діти, що опинилися у скрутних життєвих обставинах, у яких загинули батьки, які перебувають під опікою – всі вони бояться бути собою, бояться пустити це коріння. Тому ми завжди кажемо їм, що де б вони не були, варто пустити це коріння і прожити цей день.

– Якщо батьки помічають, що з їх дитиною щось не те, що їм перш за все слід робити в такому випадку та куди звертатися по допомогу?

Найперше, слід сказати дитині про те, що щоб вона не переживала – це нормально. Важливо використовувати такі фрази, як: розумію тебе, це нормально, це швидко пройде, на це треба час. Взагалі, розмовляйте зі своїми дітьми про їх почуття, потреби вислуховуйте їх, проговорюйте емоції.

А далі потрібно звертатися у відповідні центри, де є психологічна і соціальна підтримка. Спеціаліст проконсультує та надасть професійну допомогу.

Другий момент – батькам потрібно дбати про власний внутрішній ресурс. Часто психологи не можуть нічого змінити в дітях, поки батьки не навчаться відновлювати свого ресурсу.

Ми завжди дуже рекомендуємо батькам шукати в собі внутрішні сили для того, щоб на дитину не крикнути, не сказати «закрий рота!», щоб витримати її хамство й просто сісти і спокійно поговорити з нею.

– Яким чином Ви працюєте з батьками для того, щоб вони допомагали своїм дітям адаптуватись на новому місці.

Для батьків ми проводимо семінари, тренінги, індивідуальне консультування. На таких зустрічах ми піднімаємо теми, які важливі саме для них, та які стосуються їх дітей.

Також ми часто робимо сімейні заходи. Нещодавно в Центрі організовували «Сімейне кафе»: діти запрошували батьків, самі готували страви й були офіціантами.

Дуже важливо зберігати тактильний контакт в родині, а коли дитина переживає важкі емоції, то часто він втрачається – дитина сковується як емоційно, так і фізично. Вона стає як їжачок і не хоче щоб її торкалися чи обіймали. На наших спільних заняттях батьки разом з дітьми роблять багато вправ на відновлення цього втраченого тактильного контакту.

– Які види терапії Ви застосовуєте до тих, хто відвідує Центр? Як допомагаєте дітям розкритися?

Використовуємо в роботі з дітьми всі можливі види терапій, які пов’язані з мистецтвом, і в яких можлива трансформація негативних почуттів дитини. За допомогою мистецтва набагато легше це зробити. Займаємось арт-терапією, яка включає в себе малюнкову терапію, тканино-терапію, лялько-терапію, пісочну анімацію, кулінарію.

Ми часто малюємо дерева, у нас багато символіки з деревами, арт-терапія також пов’язана з рослинами, проростанням. Ми говоримо нашим дітям про те, що кожен з них при народженні отримує від Бога величезну жменю зернят, і ці всі зернятка можуть прорости. Ми кажемо: «Ти маєш зернятко любові, надії, витривалості, зернятко мужності перетерпіти біль, здібності до навчання». Дитина розуміє, що має в собі великий потенціал та внутрішню силу, і найголовніше – життя продовжується.

Одного разу з дітьми-переселенцями ми шили м’які іграшки, в які вшивали серденько, карточку з рисами характеру цієї іграшки та теплими побажаннями. Для іграшки шили одяг, ліжко й сумку, яка виконувала роль будиночка. Ця іграшка могла завжди бути поруч із дитиною й давати їй відчуття дому. Нас тоді вже рік відвідувала Катруся (ім’я змінено), тоді їй було 8 років. Через деякий час її родина переїхала з Києва. Через два роки нам зателефонувала мама Катрусі, передавала від неї вітання і сказала, що дівчинка досі спить із зайчиком, якого сама зшила на наших заняттях з лялькотерапії. Знаєте, для нас це дуже показові результати – це ті зернятка, з яких виростають наші сили, наше натхнення для роботи з новими дітьми, які прийдуть у наш Центр.

-З якими організаціями та Центрами Ви співпрацюєте?

Ми співпрацюємо з організацією сімей учасників АТО, Центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, службою у справах дітей Дніпровського району, організацією Донбас СОС, священниками наших парафій. Також нам дуже допомагають наші партнери ТЦ «Квадрат NEO», БФ «Food Bank», ГО «Самопоміч», компанія «METRO C&C Україна», музей братів Кличко, національний музей «Чорнобиль» тощо.

– Кого залучаєте до роботи з дітьми, окрім спеціалістів, що у вас працюють?

Ми залучаємо волонтерів, які приходять й допомагають нам: ведуть заняття з акторської майстерності, брейкдансу. Запрошуємо тих людей, які хочуть працювати з дітьми та володіють особливими вміннями.

Кожен рік в нас проходять практику студенти з КНУ ім. Т. Шевченка, Київського Інституту Бізнесу та Технологій, університету ім. Б. Грінченка, Києво-Могилянської академії, Київської Трьохсвятительської духовної семінарії. Ми завжди радо їх приймаємо, адже вважаємо, що в нас є ті знання, які варто передавати молодому поколінню. Для студентів ми також проводимо навчальні семінари, на яких ділимося власним досвідом та практичними порадами.

– Що є показником успішної роботи педагогів і психологів Центру?

Успішна робота для мене – це щаслива дитина, і це щастя не обов’язково має проявлятися в «американській» усмішці.

Коли дитина починає бути собою у нас на заняттях – значить їй тут комфортно і добре. У нас малі можуть поплакати, посміятися, порушити правила, потім вибачитись. В Центрі є свої правила для дітей, це, в першу чергу, стосується нецензурної лексики. Ми не просто забороняємо, а перед цим пояснюємо, чому саме треба робити так, а не інакше.

Також ми дуже пильнуємо за тим, щоб всі наші працівники були в ресурсі, бо наша робота потребує багато внутрішніх сил. Для цього ми час від часу робимо дружні наради на яких обговорюємо цікаві робочі випадки, ділимося своїми проблемами.

Пам’ятаю, коли к нам приходили спеціалісти з емоційного вигорання, то вони сказали, що ми всі фізично виснажені, а емоційно – не вигоріли. Чи це не показник нашої успішної роботи? (сміється).

Leave a Reply